Андрій Біба: Зараз модно говорити: ми граємо для глядача. Але чому на стадіони ходить так мало людей?

Вчора, 10 серпня, Андрієві Андрійовичу виповнилося 80. Видатний капітан команди київського «Динамо», людина, яка здобувала перше динамівське чемпіонство і робила перший у клубній історії золотий дубль. Поспілкуйтеся з тими вболівальниками, котрі спостерігали гру того «Динамо» наживо. Поміж інших вони виділяють два прізвища – Біби і Сабо.

Це інтерв’ю ми записували спершу на трибуні стадіону «Динамо», а потім – у робочому кабінеті Андрія Андрійовича, місці, де він трудиться понад 40 років. У шафі пан Біба розставив деякі особисті трофеї. На найпомітнішому ж місці – знімок, зроблений перед кубковим фіналом 1966 року. «Толя Бишовець, Сабо, Хмельницький і я. Інші вже не з нами» - з сумом у голосі констатує Андрій Андрійович і пропонує присісти. Але перед тим увагу привертають інших два фотознімки. Ті, які нинішній ювіляр виділив поміж іншим і розмістив над своїм робочим місцем.

- На верхній я тисну руку Пеле після єдиного свого матчу в складі збірної СССР проти бразильців, - каже Андрій Андрійович. – До того в 1962-1963 роках пограв за олімпійську команду. З нею постійно їздили на збори в Південну Америку – в Бразилію, Аргентину, Перу, Уругвай. Власне, у Перу, де виступав інший видатний бразилець Діді, зробив інший пам’ятний знімок.

Бразилія кінця 50-х – початку 60-х років – мабуть, найкраще, що бачив у футболі. Коли вони приїхали до Москви, то лише на тренування зібралося тисяч 30 народу. А наступного дня в грі гості не дали нам зробити взагалі нічого. То інший вимір, космос. У Пеле взагалі неможливо м’яч відібрати. Такі люди народжуються раз на сто років. Не розумію людей, які порівнюють Пеле з Марадоною чи Ейсебіо. Ці двоє – великі футболісти, але до Пеле їм далеко. Переконався в цьому і в Москві у 1965-му, і раніше, коли ми з олімпійською збірною програли 1:2 «Сантосу». Ґаррінча теж великий. Він теж грав у тому московському матчі. А ще раніше мав щастя відвідати матч за участю Ґаррінчі. Його «Батофоґо» грало на «Маракані». На трибунах – 207 тисяч людей!

- Тоді, коли ви розпочинали займатися футболом, мабуть, мали інших кумирів?

- Повоєнні роки, тоді футболом займалися всі. Не було жодного двору, де б діти не бігали з м’ячем. Власне, я й виріс на дворовому футболі. А ще – на здоровому способі життя. Бо ледь не кожен вихід на вулицю був пов’язаний зі спортом. Взимку то були ковзани. Відразу вподобали хокей. Вишукували якісь палиці на подобу ключок, щось на кшталт шайби. І весь день носилися. Влітку ж – лише футбол. Благо, я виріс поруч із Центральним стадіоном Києва. Проводив там увесь свій час.

Свою долю визначив самотужки. Хоча батьки були від мого захоплення не в захваті. Тоді футболу ніхто зі старших людей всерйоз не сприймав. Дітей виховували так, щоб вони добре вчилися, могли поступити в інститут, здобути професію. Але моє бажання переважило. На щастя, в якийсь момент вдалося перетягнути на свій бік тата. Він тоді ходив на наші матчі, познайомився з батьком Олега Базилевича.

У той час за кожен район відповідали окремі спортивні товариства. Бессарабка, де народився й виріс, входила до сфери впливу «Іскри». Туди мене й забрали, щоб займався футболом більш професійно. Проявив себе добре і через кілька років уже був переведений у всекраїнську футбольну школу молоді, куди збирали найталановитіших хлопців з усієї республіки. Ми гарно виступили на всесоюзному турнірі в Ленінграді і після того нас, шістьох чи сімох юнаків Олег Ошенков відразу взяв у динамівський дубль. У цій групі були Володя Ануфрієнко, Валерій Лобановський, Базилевич і я.

Матчі улюбленого «Динамо» відвідував скільки себе пам’ятаю. Команда тоді в основному грала на клубному стадіоні. Приходив за кілька годин до гри до входу і просився: «Дядьку, пропустіть». Не пропускав практично жодного поєдинку. Особливо захоплювався ще тим «Динамо», яке у 1954 році виграло перший Кубок СССР. У тій команді захоплювався майже усіма – Андрієм Зазроєвим, Віктором Фоміним, Віктором Терентьєвим, Михайлом Команом, іншими закарпатцями – Михайлом Михалиною, Ернестом Юстом, Тіберієм Поповичем.

- Мабуть, не могли уявити тоді, що вже через три роки ви, 18-річний хлопчисько, будете поряд із більшістю з цих легенд.

- Робив для цього все можливе. Може, доля розпорядилася так, щоб Ошенков побачив нас саме в той час, коли ми виглядали настільки добре. Коли ж опинився в команді, працював ще наполегливіше. Вперше в основному складі Ошенков виставив мене у Ленінграді. Там уже тоді був стотисячний стадіон імені Кірова. Відчуття були вражаючими, бо в Києві у той час грали в основному за присутності 16-17-ти, максимум 20-ти тисяч глядачів. Взагалі, матчі у Пітері «Динамо» давалися важко. Та зустріч винятком не стала. Ми першими пропустили, майже весь другий тайм після вилучення Юри Войнова грали вдесятьох, але завершили поєдинок нічиєю 2:2. Перший гол вдалося забити мені. Відкрився, пробив і спочатку не повірив, що м’яч влетів у ворота. Сам не вірив у те, що зробив.

- Втім, «Динамо» тоді грало нестабільно. Причина, в принципі, на поверхні – Ошенков почав процес омолодження команди.

- То був другий прихід Олега Олександровича. Він уже бачив, що люди, з якими вдалося виграти Кубок СССР, не тягнуть. Тренер вирішив дати шанс молоді. Не прогадав, але то ж процес болючий. У Києві ж чекати не любили ні тоді, ні тепер. Від тренерів очікують результату. Коли їх немає, розпочинаються оргвисновки. Довелося піти у 1959-му й Ошенкову. Хоча напрям був обраний правильний, що ми довели під керівництвом іншого наставника, В’ячеслава Соловйова. В’ячеслав Дмитрович прийшов до нас молодим, 35-річним наставником, котрий щойно завершив кар’єру гравця у складі московського ЦДКА. Соловйов – людина з великими амбіціями, з духом переможця. То й не дивно, адже з армійцями він п’ять разів ставав чемпіоном СССР, двічі вигравав Кубок.

В'ячеслав Соловьов перед початком тренування

- Що змінив новий тренер?

- Найперше він почав прищеплювати нам дух переможців. В’ячеслав Дмитрович майже не змінював складу. Приглянувшись до нас, він зрозумів, що з цими хлопцями можна працювати. «Ви нічим не поступаєтеся командам, які виграють чемпіонат Союзу, - казав нам Соловйов. – Тільки треба трохи змінити ставлення до тренувань, ігор і повсякденного життя». Найголовніше, що ми повірили цьому тренерові. У нас з’явився прекрасний колектив, ми виходили і грали один за всіх, і всі за одного. Важливо також, що основу тієї команди складали кияни – Вітя Каневський, Лобановський, Базилевич, Ануфрієнко, я, Гарік Балакін, котрий грав трохи менше. В одному з матчів у складі «Динамо» грало відразу восьмеро корінних киян.

- Чемпіонство команда могла здобути у першому ж для тренера Соловйова повноцінному сезоні.

- Якби не поступилися вдома московському «Торпедо», шанси на золото зберігали б непогані. Заради справедливості варто сказати, що «автозаводці» на той час були об’єктивно сильнішими. То було масловське «Торпедо», команда, яку створив Віктор Олександрович. У них не було слабких місць – Віктор Шустиков, Олександр Медакін і Леонід Островський в обороні, Валерій Воронін, Микола Маношин, Слава Метревелі, Валентин Іванов, Геннадій Гусаров, Борис Батанов, Юрій Фалін… Навіть без Едика Стрельцова, з яким трапилася усім відома історія, то була могутня команда. Власне, ми з торпедівцями боролися за чемпіонство впродовж першої половини 60-х років щосезону.

- Але до 1961-го в можливість перемогти московський клуб у чемпіонській гонці не вірив майже ніхто.

- Ми розуміли, що це можливо, ще до початку чемпіонату. З ігрової точки зору суперникам не поступалися. Залишалося подолати психологічний бар’єр. Власне, здолавши його, ми надалі позбулися тих комплексів, які, можливо, скутували в попередні роки.

Динамо зразка 1961-го року

- Але в 1962 році «Динамо» опинилося за межею трійки призерів.

- Теж психологія. Здобувши перший за історію титул, ми не знали, як треба поводитися. Лише в ході чемпіонату почали усвідомлювати, що проти нас уже грають не так, як у минулі роки. Мусили звикати, що кожен матч проти нас суперники проводять на максимумі. Бо виграти в чемпіона почесно, а за поразку ніхто особливо сварити не буде. Власне, сезон ми розпочали добре, у 14-ти перших турах не програли жодного матчу. Але в другій половині сезону трохи посипалися.

- Соловйову того п’ятого місця не пробачили.

- Я ж кажу, що у нас не люблять чекати. Молода, культурна, інтеліґентна людина, В’ячеслав Дмитрович змінив нас ментально навіть у повсякденному житті. Він занурив нас у сферу культури, закохав у театр. Одним із тих, кому такі зміни припали до душі, був Лобановський. Пізніше, ставши тренером, Валерій Васильович уже сам практикував походи з командою до театрів у тих містах, де команда грала виїзні матч. Другом «Динамо» був Олег Борисов з Великого драматичного театру Ленінграда, особистими друзями Лобановського Олександр Ширвіндт і Михайло Державін, які виступали на сцені московського Театру сатири.

Фактично, з часів Соловйова культура стала невід’ємною складовою життя нашої команди. На довгі роки. І то прекрасно, бо внутрішній світ, інтелект людини важливі й на футбольному полі. В’ячеслав Дмитрович привчив нас до того, щоб ми красиво одягалися, були гарно підстриженими, посприяв, щоб окремі гравці купили собі автівки. Бо ж ми були для людей прикладом.

- Ви свою першу автівку пам’ятаєте?

- «Москвич». Для тих часів то теж було досягнення. Через рік, правда, їздив уже на «Волзі».

- Після Соловйова «Динамо» прийшло до тями далеко не одразу.

- Бо часто змінювалися тренери. У 1963-му команду очолювали Віктор Терентьєв і Анатолій Зубрицький. Добре, що наприкінці року керівництво вирішило запросити Віктора Маслова, котрий уже тренував не «Торпедо», а ростовський СКА. За Віктором Олександровичем тоді відправили Рафаїла Фельдштейна, нашого знаменитого адміністратора Рафу. Адміністратори в ті роки відігравали надзвичайно важливу роль, мусили бути людьми вельми комунікабельними. То вони спілкувалися з тренерами суперників, вирішували чимало питань. Рафа знав Маслова особисто і зміг вмовити Віктора Олександровича, щоб той переїхав до Києва.

- Василь Турянчик в інтерв’ю UA-Футболу сказав, що першим ділом новий тренер сказав, що поставить у «Динамо» таку оборону, крізь яку навіть горобець не пролетить.

- Власне, перебудову команди Віктор Олександрович з оборонної ланки й розпочав. То правильно, бо фундаментом успіху будь-якого колективу є надійний захист. «Якщо не пропустимо – вже не програємо», - говорив Маслов. – А якщо своє заб’ємо – буде перемога». Віктор Олександрович почав виставляти молодого Вадика Соснихіна, запросив з Москви Льоню Островського. Крім того, були в обоймі такі бійці як Турянчик і Володя Щегольков. Не бракувало у нас також здатних грати і на оборону, і на атаку півоборонців – Вітя Серебряников, Федя Медвідь, Йожеф Сабо, я. Попереду ж Маслов почав опиратися на молодого Толика Бишовця і Віталія Хмельницького.

- У перший рік під керівництвом Віктора Олександровича «Динамо» виграло Кубок СССР.

- Тренер розумів, що команда ще будується і обрав найкоротший шлях до трофею. Того, на який ми в той момент були спроможні. У фінальному поєдинку перемогли «Крилья Совєтов», єдиний м’яч забив Каневський. З того часу «Динамо» без титулів чи медалей залишалося вкрай рідко. За сім років під керівництвом Маслова ми виграли три чемпіонства, два других місця і два кубки.

При цьому вперше з Віктором Олександровичем могли брати золото ще в 1965-му. То якби не фатальний випадок – поразка кутаїському «Торпедо» наприкінці чемпіонату. Я в тій зустрічі не грав, бо відбував двоматчеву дискваліфікацію за отримане у поєдинку з мінським «Динамо» вилучення. Причому постраждав не із власної вини, а через Серебряникова. То він вдарив мінчанина Ігоря Рьоміна. Арбітр чомусь вирішив, що то був я. А в Кутаїсі трапилася біда. «Динамо» мало величезну перевагу, змарнувало купу моментів, а грузини забили єдиний гол після того, як Вітя Банников пропустив легкий м’яч здалеку. Ця поразка зробила нас залежними від результатів суперника. «Динамо» ще могло стати чемпіоном, якби «Чорноморець» у заключному турі не програв вдома московському «Торпедо». Але не склалося.

Однак попри все, усі в Союзі зрозуміли, що у Києві команда, здатна вирішувати найвищі завдання, з’явилася знову. Команда-боєць, з міцним характером. Не дарма нас називали «рицарями без страху і докору». Великою перевагою того колективу вважаю також і те, що Маслов рідко змінював склад, протягом тривалого часу грали одні й ті ж одинадцять футболістів. Змінювалися лише воротарі Банников і Женя Рудаков. Ми розуміли одне одного з півслова. Особливо це важливо під час розіграшів «стандартів». Кожен знав, де має бути у будь-якій конкретно взятій ігровій ситуації. Маслов усе розписав до деталей. Не дарма левову частку голів ми забивали після стандартних положень.

А ще ми дуже ефективно використовували швидкість флангових нападників. Ця риса у нас з’явилася ще з часів Соловйова. Приміром, бачив, що правий нападник Базилевич біжить від оборонця до мене. Я не давав м’яч Олегові в ноги, бо знав, що він на протиході побіжить суперникові за спину. Від мене вимагалося закинути м’яч уперед. Натомість Лобановському передач на хід, за спину оборонцям не давав ніколи. Бо знав, що у Валерія немає потрібної швидкості. Лобановському віддавав у ноги, причому так, щоб оборонці не встигли зіграти на випередження. Якщо ж Валерій був на м’ячі першим, шансів здійснити відбір у суперників не було. Лобановський володів прекрасним швидкісним дриблінгом, міг розібратися з кількома суперниками одночасно.

Головний суперник Динамо в 60-ті - московське Торпедо

- Але фраза «покажи мені середню лінію і я скажу, що в тебе за команда» народилася десь у ті роки.

- То трохи раніше сказали французи. А в СССР це твердження прижилося не в останню чергу завдяки нам. Бо наша середня ланка однаково успішно грала у відборі, вела гру і завершала атаки. Не дарма ж починаючи з 60-х років і впродовж кількох десятирічь «Динамо» славилося найперше своєю півобороною. Власне, сказане французами актуальне понині. Бо саме у середині поля гра вариться, париться і шквариться, саме там вирішується, кому й що подавати, кому так, а кому інакше, кому біфштекс, а кому ескалоп. У середині поля повинні грати швидкі, рухливі, кмітливі, думаючі футболісти. Не дарма ж один древній філософ сказав: «Я мислю, значить я живу». Те саме й у футболі. Середня лінія – то показник. Згадайте наші команди 70-80-90-х, згадайте московський «Спартак» часів Федора Черенкова і Сергія Шавла, «Барселону» Шаві, Андреса Іньєсти і Серхіо Бускетса. Команди, в яких півоборонці вміють на полі все, здатні грати без нападників.

- «Динамо» першим у Союзі перейшло на схему 1 – 4 – 4 – 2.

- Та й не лише в СССР, думаю. Пізніше казали, що першими в такій розстановці зіграли англійці на чемпіонаті світу-1966. Але ми діяли за цією тактикою раніше, майже відразу після приходу Маслова. Тактику Віктор Олександрович будував, відштовхуючись від наявності гравців. Те саме стосується й оборонців. Довгі роки команди грали з «чистильником» чи ліберо. У нас Соснихін і Турянчик володіли рисами, котрі дозволяли їм поєднувати зонну оборону з персональною. Усе залежало від розташування нападника.

Власне, завдяки цим тактичним нововведенням «Динамо» й досягло в 1966 році першого в нашій історії дублю. А ще – завдяки досконалому підбору виконавців. Лобановський був прекрасним гравцем. Але в обороні він працювати не любив. «Нехай бігає той, хто не вміє грати» - говорив. Це було підґрунтя для суперечок з тренером і врешті Валерій Васильович змушений був піти. Пізніше, ставши тренером, він визнав правоту Віктора Олександровича.

- Одним з найпам’ятніших матчів у вашому виконанні справедливо вважають фінал Кубка СССР-1966 проти московського «Торпедо».

- Я згадую той турнір у комплексі. До фіналу був дуже важкий півфінальний поєдинок проти мінського «Динамо». Згідно з жеребкуванням проводили його в Тбілісі. Звичайно, це жеребкування порадувало, бо нас з грузинами поєднувала багаторічна дружба. Розуміли, що прийде 70 тисяч людей і всі вболіватимуть за нас. Мінчани тоді були не ґрандом, але міцним середняком. За них тоді виступали хороші гравці – Юрій Погальников, Леонард Адамов, Михайло Мустигін, згадуваний вже Рьомін. Зустріч була рівною, а на початку другого тайму Бишовець вдарив когось із суперників і залишив нас у меншості. Вдесятьох було ще складніше. Особливо в додатковий час, коли сил ставало все менше і чисельна перевага почала даватися взнаки відчутніше. Однак я подав штрафний, а Вася Турянчик забив головою переможний м’яч.

Вигравши такий матч, ми вже розуміли, що у фіналі програти не повинні. Хоча «Торпедо» є «Торпедо», наш основний суперник. За москвичів тоді, відбувши тюремний термін, знову почав виступати Стрельцов. І виглядав Едик прекрасно. Думаю, Микола Морозов не прогадав би, взявши такого футболіста на чемпіонат світу до Англії. Хіба ж не показово, що в 1967 і 1968 роках Едуарда визнавали найкращим гравцем СССР?

- Ви також могли зіграти на мундіалі в Англії.

- До рішення тренера поставився з розумінням. СССР – величезна держава, трьох-чотирьох футболістів для збірної можна було знайти ледь не в кожному клубі вищої ліги. Саме тому в 1966 році й виникло стільки суперечок навколо остаточного рішення Миколи Морозова. Одні казали, що не поїхав той, дехто відстоював інших. Я ж схильний вбачати позитив у тому, що мене не взяли, найперше для клубу «Динамо». Залишився, ми стали чемпіонами, виграли Кубок, а мене визнали найкращим футболістом країни в році, який став, мабуть, найуспішнішим в історії совєцького футболу.

Взагалі, для нас то був унікальний досвід. На чемпіонат світу відправилося відразу п’ятеро динамівців. Внутрішня першість на час мундіалю не припинялася. Заміну Маслову довелося шукати серед дублерів. І ці хлопці шансом скористалися сповна. Володя Мунтян, Сергій Круликовський, Володя Левченко, Рудаков, Бишовець не віддали місця в основі уже й після повернення збірників. У першому матчі оновленим складом ми перемогли 6:1 в Ростові місцевий СКА, після того поїхали в Мінськ і розгромили там 4:0 місцеве «Динамо». Божевільні матчі. Молодь виглядала прекрасно. Ці хлопці жадали грати, вони аж світилися, виходячи на поле. Ми, старики, підтримали молодь, а вони доповнили нас своїми завзяттям і безкомпромісністю. Команда притислася плечем до плеча. Ми не дали одне одному випасти з обойми. По-іншому ж неможливо. Нас загалом залишилося 12 чи 13 гравців.

- Роль капітана за таких обставин особлива.

- Безперечно. То була честь і особливий статус. То сьогодні тренер може на одну гру призначити одного капітана, а в наступній віддати пов’язку іншому. Раніше капітанів обирали таємним голосуванням. До того обиралася лічильна комісія, видавалися талончики, на яких кожен вказував три прізвища. Такий церемоніал встановився в 1965 році, після того, як залишив команду Вітя Каневський. Мене обрали капітаном, а Турянчика – віце-капітаном. Можу сказати, що такими хлопцями керувати не складно. Усі сумлінні, відповідальні. В житті окремі люди могли одне з одним взагалі не розмовляти, але виходячи на поле, ми були монолітом. Лише гра, концентрація на результаті. Ми билися.

Зараз модно говорити: ми граємо для глядача. Але чому тоді на стадіони ходить так мало людей? Чому раніше трибуни були заповненими на кожному матчі? Бо ми в кожному матчі залишали на полі маленький шматочок серця. Своєю грою ми згуртовували людей, робили їх з собою одним цілим. Люди йшли зі стадіону з масою позитивних емоцій, яких їм вистачало до наступного матчу. Зрозуміло, що наступного поєдинку люди очікували з нетерпінням. Переконаний, що кількість глядачів на трибунах – найліпший барометр оцінки гри команди. До хорошої гри люди не залишалися байдужими ніколи. У ті часи в Києві тільки й чути було: «Пам’ятаєш, як пробив Войнов?», «Згадай, як головою вдарив Хмель», «Пам’ятаєш, що зробив Серебро?» Навколо наших зустрічей панував неймовірний ажіотаж.

- Не дивно, що грою тоді опікувалися перші особи України.

- Перший секретар ЦК Компартії УССР Володимир Щербицький цікавився не лише грою, а й побутом футболістів. Володимир Васильович добре розумів, що футбол – не просто гра, а соціальне явище. Перший заступник Щербицького Костянтин Продан якось надав керівникові статистику. Після вдалих матчів «Динамо» суттєво зростала продуктивність праці на заводах відсотків на 30-40. Саме тому постала потреба розширити центральний стадіон з 60-ти до 100 тисяч.

Знаєте, що тоді найбільше надихало людей? Те, що футболісти були простими людьми. Ми не цуралися вийти на вулицю, прогулятися в парку, постояти в черзі, піти у найближчий, а не елітний кінотеатр. Ми були частиною одного народу.

Дві легенди Динамо - Володимир Мунтян та Андрій Біба

Найбільше мене засмучує у нинішньому футболі те, що втрачена спадковість поколінь. Пригадую, коли до нас прийшов з Ленінграда Юра Войнов, дивився на нього як на ідола, намагався наслідувати його не лише на футбольному полі, але й у житті – вдягатися так само елеґантно, носити красиві піджаки. Потім з такою ж повагою до мене ставився Муня. Володя навіть почав жити зі мною в одній кімнаті після того, як «Динамо» покинув Островський (до того жив з Льохою постійно). Коли ж Леонід поїхав, Мунтян скромно підійшов і запитав: «Андрію Андрійовичу, можна з вами жити?» Звичайно, можна. Підійшов і повідомив про це Маслова.

Початок. Другу частину інтерв’ю з Андрієм Бібою читайте завтра.

Іван Вербицький, UA-футбол