Андрій Біба: Чорновіл пропонував вступити в Рух. Не за гроші. Тоді люди були справді ідейними

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу найстарший з динамівських капітанів, котрий 10 серпня відзначив 80-річчя, розповів про "колотовське" вино, принцип Сент-Екзюпері, згадав про матч, після якого Лобановський звинуватив Андрія Андрійовича у здачі і поділився таємницями селекції по-динамівськи.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Андрієм Бібою – "Зараз модно говорити: ми граємо для глядача. Але чому на стадіони ходить так мало людей?"

- Не дарма ж ми Віктора Маслова називали Дідом, каже Андрій Андрійович. – Прекрасний психолог, тренер. І відмінний дядько. Душевний, то зовнішньо він з цими брежнєвськими бровами, зовнішньою похмурістю здавався злим. Але таку добру людину ще треба пошукати. Маслов ніколи не називав нас по прізвищах. Завжди звертався ласкаво: Андрюшка, Валюшка, Валерка, Вітюшка, Олежка. Нам це було приємно. Ми Маслова сприйняли найперше не як тренера, а як людину. А вже потім – як тренера. Відразу побачили, що то наша людина, що він піде з нами в вогонь і у воду. Підкликає мене якось Віктор Олександрович і каже: "Подивися на цього хлопчика, приглянь за ним так, щоб він не знав. Попрацюй з ним, бо бачу, що він буде грати". Мова йшла про Муню. Дід любив свою справу, не обмежувався лише першою командою, а й спостерігав за тренуваннями юнаків. Коли його хтось зацікавить, наголошував тренерові, щоб приглядав за цим хлопцем.

Зважте, що Маслов практично не мав освіти. Закінчив робфак чи щось у тому роді. У Віктора Олександровича була прекрасно розвинена інтуїція, він міг розмовляти на будь-які теми.

- Микола Пінчук розповідав UA-Футболу, що Маслов міг зі старшими футболістами душевно посидіти.

- Міг. І правильно робив. У команді, де кожен гравець – особистість, зі своїм характером, кожен зі своїми причудами тренерові працювати непросто. Але Віктор Олександрович знайшов підходи. Шукав і знайшов. У нього все було відкрито. Тому ніхто не чудив на стороні. Ми могли зібратися разом і посидіти. Все на виду.

І то не заважало. У 1967-му ми провели один з найліпших чемпіонатів у клубній історії, пропустили у 34-х матчах лише 11 голів. Усі наші гравці були прекрасно підготовлені індивідуально, але разом з тим кожен був надзвичайно працьовитим. Першою ланкою оборони були нападники, котрі вступали у відбір відразу при втраті м’яча. Потім підключалася друга лінія з такими бійцями як Сабо, Медвідь і Серебряников. Якщо потрапиш під той каток, вони могли розтоптати і своїх, і чужих. Якщо ж через те сито хтось проходив, оборонці суперників уже добивали. Той же Вася Турянчик вичищав автогеном.

Пригадую, як вперше привів до Діда 18-річного Віктора Колотова. То ще було у 1968-му, коли Вітя виступав за казанські "Трудові резерви". Казанці тоді приїхали до Києва на матч з місцевим СКА. Колотов не грав, був хворий. Маслов юнака не бачив взагалі. Сидимо в кабінеті на стадіоні "Динамо" втрьох – замголови товариства "Динамо", Дід і я. Навпроти – Колотов. Віктор Олександрович хвилин 15 ходив у задумі, не знаходив собі місця. "Ану, хлопче, встань" - звертається до Колотова. "Сідай". Після паузи запитує: "Чому не граєш? Яка у тебе травма?" Потім були поради, як треба те пошкодження лікувати. Через 15 хвилин, не обмовившись і словом про можливий перехід, Маслов звернувся до мене: "Андрію, відвези його в готель".

По дорозі не знав, що й говорити. "Вітю, зустрінемося після гри, - кажу Колотову. – наразі й сам нічого не знаю". Мовчанка тривала й після того, як повернувся на "Динамо". "Поїхали додому" - каже Маслов. Ми жили в одному будинку – Дід на другому, я на п’ятому поверхах. По дорозі теж мова про Колотова не заходить. Коли доїхали, Віктор Олександрович запросив до себе. У квартирі саме була дружина Маслова. До Києва з Москви вона приїздила нечасто і то був якраз такий випадок. "Катюшо, видумай нам із Андрієм щось на стіл" - звертається Дід. І лише коли сіли, випили по чарочці, Віктор Олександрович згадав про те, що мене муляло: "Андрію, якого ти мені хлопця привіз!" Нагадую, що на полі він хлопця не бачив ніколи. Але інтуїція й досвід говорили, що з Колотова будуть люди.

З того часу ми й почали Вітю обробляти. Про деталі того переходу можна було б цілий фільм зняти. Спершу ніби й домовилися. Але виникли труднощі, коли виявилося, що Маслов "Динамо" вже не очолює. Колотов був людиною постійною, без зайвих підстав не розмовляв. Потім виявилося, що Віктор Олександрович хоче забрати Вітю в "Торпедо". Що ми тільки не робили! Обіцяв Колотову, що буду з ним тренуватися, разом здавати в інституті іспити.

Найкумедніше було, коли з вікна будинку Колотова в селищі Юдіно під Казанню помітили гінця з Москви Володимира Брєднєва. Впізнав його, бо постійно грали одне проти одного – я десятий номер, він п’ятий. Сховався в іншій кімнаті, а інший наш представник, якого Брєднєв не знав, залишився на місці. Батько Колотова представив його "братом з Магадана". Він то й почув, що Володимир приїхав не з порожніми руками, а з ключами від двокімнатної квартири у Москві. Почувши це, Колотов-старший перепитав мого колегу: "Скажи, дядьку, куди краще – в "Торпедо" чи "Динамо"?" "Я б пішов до Києва" - сказав той.

Одним словом, поїхав Брєднєв ні з чим, а ми з Колотовими поїхали в готель. Ті боялися з номера вийти, щоб їх ніхто не помітив. "Що будеш пити? - запитую Колотова-старшого. – Чим вгостити – коньяком чи горілкою?" "Мені в "червоненького" - скромно відповів той. "Що то таке?" - перепитую. Виявилося, що вино, якийсь шмурдяк. Пізніше влаштував Вікторового батька працювати у нас на стадіоні. Він був гарним теслею. То те вино так і прозвали – "колотовське".

- Останній повноцінний сезон у складі "Динамо" ви відіграли у 1967-му. Пішли, бо Маслов врахував сумнозвісний 30-річний Рубікон?

- Частково так. У нас була прекрасна молодь і стримувати її не було смислу. Сіли з Масловим, спокійно поговорили. "Андрію, іди до нас у тренерський штаб" - каже Дід. Сенсу відмовлятися не було.

- Зачекайте, але ж після "Динамо" ви впродовж двох років виступали за першоліговий "Дніпро".

- Потрапив туди майже випадково. Взимку 1968-го Маслов відправив мене в Ялту, де проводило збори чимало команд. Переглядав матчі, вистежував потенційних новачків. Витримав за пасивним спогляданням днів п’ять. А потім довгі роки гравецької кар’єри почали даватися взнаки. Організм уже так впрацювався, що захотілося трохи побігати. Попросився у знайомих хлопців з "Дніпра", зокрема у Аліка Петрашевського, котрий пізніше провів багато років у штабі Лобановського. Дали мені форму. На тренуванні працював на рівні з іншими гравцями, виконував усе, що вимагав тодішній наставник дніпрян Леонід Родос.

"Готовий гравець!" - кажуть. І починають мене обробляти. Натиснули з самої гори. Як-не-як, з Дніпропетровська до Києва переїхали і Щербицький, і заступник голови українського товариства "Динамо" Бака. До всього я незадовго до того одружився. Натиснули на дружину, переконали, щоб вона вмовила мене залишитися у футболі ще на рік.

Не пошкодував, бо то був гарний період. "Друга молодість Андрія Біби" - лунало з газетних заголовків. Атмосфера в Дніпропетровську була прекрасною, на кожному домашньому матчі збиралося по 30 тисяч глядачів. Мене теж осінило якесь натхнення. Переживав другу молодість. У "Дніпрі" мені подобалося все, велику увагу команді приділяв директор заводу "Південмаш" Олександр Макаров, людина в Союзі авторитетна, одна з небагатьох, хто перебував на прямому проводі з генсек Брежнєвим і міністром оборони СССР Гречком.

Проте дограв 1968-й і збирався повертатися до Києва. Однак у цей час "Дніпро" очолив Лобановський. "Допоможи, я тут нікого не знаю, - прохає. – Залишся бодай на трохи". "Дружина хоче повертатися" - пояснюю. Лобан вчинив по-іншому: прийшов разом із своєю коханою Адою до нас у гості. Посиділи, побалакали. І я знову не встояв. Розраховував, що Валерій Васильович робитиме поблажки, іноді звільнятиме від тренувань. Але де там! Навіть наступний після матчу день, який відводиться на відновлювальні процедури, мав проводити на рівні з рештою. Починався він з легкого тренування, потім – лазня, масаж тощо. "Васильовичу, давайте, я сам трохи побігаю. Оскільки ж паритися особливо не люблю – відпустіть додому" - прошу. "Ні, ти що? Потрібно бути обов’язково, - відповідає тренер. – Бо побачать, дізнаються, скажуть, що у мене любимчики".

"Дніпро" 1969

На окремі матчі поблажки Лобановський, правда, робив. Відпускав додому. Але як було? Без мене команда програла у Миколаєві "Суднобудівнику". Наступний поєдинок граємо в Херсоні. Трансляція матчу запланована на дніпропетровське телебачення. "Прошу, треба зіграти. Люди дивитимуться", - наполягав Лобановський. Що мені залишалося? "Яке там поле? – запитую". "Хороше". "На хорошому зіграю". Перемогли 2:0, а після матчу Валерій Васильович зайшов у роздягальню і промовив до мене: "Немає слів".

- Але пізніше був перехідний турнір за право виходити до вищої ліги і поразка від "Спартака" з Орджонікідзе. Після того матчу Лобановський начебто звинуватив вас у здачі.

- То Деві Аркадьєв зі слів Валерія Васильовича у своїй книзі таке написав. Але ж нісенітниця! Що мене могло зацікавити? Розумів, що в разі, якщо команда зі мною в складі вийде до вищої ліги, мене носитимуть на руках. Але здавати? Наші ж хлопці поряд грали – Назаров, Піня, Шурик Шпаков. Мені перед ними було б соромно. Думаю, Лобановський хотів зняти відповідальність із себе й не видумав нічого ліпшого, ніж це сказати. Зрештою, ми ж ніколи не конфліктували, залишилися друзями і після "Дніпра", працювали разом у "Динамо", підтримували хороші стосунки аж до того часу, поки Валерій Васильович не помер.

- Молодий тренер Лобановський був схожий на того, якого загал знає по роботі з "Динамо"?

- Так. Він завжди притримувався своїх правил, ніколи не звертав з обраного шляху. Хто ці правила приймав, той у нього виступав багато років. І навантаження у "Дніпрі" були співмірними з київським. Правда, мене то не лякало, бо в Маслова теж було непросто. Заняття у Віктора Олександровича були не такими тривалими, але з вищою інтенсивністю. У Лобановського велика увага приділялася режимам роботи, між ними робилися паузи. В Маслова за півтори години пауз не було взагалі. Закінчували тренування, мов коні, з піною з рота.

- Андрію Андрійовичу, суто тренерській діяльності ви присвятили близько 20-ти років. Але працювали в основному з колективами нижчих ліг.

- Вище пробитися було майже неможливо. Українських команд у вищій лізі зазвичай було чотири-п’ять, а тренерів, які могли б їх очолити – не менше 20-ти. Тому я сконцентрувався на тому, що є. Розумієте, чимало фахівців бажали розпочинати відразу з вищої ліги. Ще тоді, за Союзу. З низами працювати не бажає ніхто. Я ж ставився до цієї справи прагматичніше. Так само як Льоня Буряк, котрий тренерську кар’єру розпочинав з Тернополя.

- Ви не цуралися тренувати навіть аматорські колективи.

- Маєте на увазі Охтирку? Там у мене була прекрасна команда. Вдалося підібрати тих гравців, яких хотілося бачити і поставити з ними ту гру, яка подобається мені. "Нафтовик" виглядав вельми сильно. Київське "Динамо-2" на зорі українських чемпіонатів, ми перемагали і вдома, і на виїзді. А то був колектив, котрий за рівнем комплектації міг би виступати у вищій лізі. Наша команда виходила і грала в футбол. Слухаю зараз тренерів вищолігових команд. Усі, немов змовившись, розповідають: "Я зайшов до роздягальні і подякував хлопцям, що вони боролися, кусалися, чіплялися, стелилися, билися. Лише про те, що команда грала, забувають сказати. Бо гри й справді немає. Є боротьба. А у мого "Нафтовика" була гра.

"Нафтовик" 1987

Часи, коли працював у Охтирці, ціную ще й за те, що тоді притримувалися спортивного принципу. То зараз команда, яка має гроші, може сходу зайти ледь не у вищу лігу. Тоді "Нафтовик" спершу виграв першість колективів фізкультури-1985, а потім шість років виступав у другій лізі чемпіонату СССР. То за умови, що ресурси у клубу були. Нафтогазовидобувне управління коштів на потреби команди не шкодувало. Власне, зусиллями директора управління Романа Рапія "Нафтовик" з’явився, потім Роман Костянтинович ініціював будівництво стадіону й готелю.

- Чому після п’ятого місця в сезоні-1994/1995 ви залишили Охтирку?

- Отримав пропозицію працювати селекціонером "Динамо". Якщо ж бути зовсім щирим, то трохи втомився від того, що навколо команди з’явилися жучки, нечисті на руку люди, котрі почали обкрадати гравців. Раніше контрактів не було. Люди що хотіли, те й робили. Крім того, щороку ми втрачали провідних виконавців. Я втратив до тренерської роботи інтерес. У 1996-му, правда, ще пристав на пропозицію з Житомира, але швидко зрозумів, що ситуація там не ліпша. З того часу головним тренером і не працюю.

- Зате трудитеся у селекційній службі Динамо".

- Фактично, то моє основне покликання після завершення кар’єри гравця. Через мої руки пройшли тисячі гравців. Головна знахідка, звісно, Колотов. Також пишаюся, що зміг висмикнути в "Динамо" з Луганська Михайла Фоменка.

- Володимир Онищенко припускав, що "Динамо" його на Михайла Івановича обміняло.

- Ні. Я особисто за Мішею дев’ять разів літав. Перший секретар луганського обкому Володимир Шевченко писав відмову, але я не втихомирювався й таки досяг свого. Гарного оборонця Сергія Доценка привіз із Ташкента. Виступаючи за "Пахтакор", Сергій завжди проти нашого Хмеля грав. Віталій його крутить-крутить, а Доценко, будучи флегматом за характером, стоїть. Хмельницький же з відчаю впав, а потім злився: "Хто то такий?" Він же звик розкручувати оборонців у різні боки. З Доценком цей номер не проходив.

Також привіз до Києва Толика Дем’яненка, Буряка. Льоню наполегливо кликав у "Спартак" Костянтин Бєсков. Уже навіть квартиру ґарантував. Але Костянтин Іванович – людина мудра. Він перепитав Буряка, де той хоче жити. "У Києві" - відповів Льоня. "Тоді ліпше не йди, - відповів Бєсков. – Не хочу, щоб ти мав проблеми". Костянтин Іванович врахував. Що стосунки між вболівальниками москвичів і киян непрості і не хотів, щоб у гравця з’явилися через цей перехід проблеми.

А ще я міг би пишатися Віталієм Шевченком. Який то був гравець! У 19 років уже викликався до збірної СССР. Однак зіпсував хлопчина кар’єру по дурості, по п’янці. Зламався, потім ускладнив травму і безславно завершив виступи. А ми його теж викрадали. Поїхали ми в Баку, де тоді виступав Шевченко, традиційно вдвох. Поговорили і тієї ж ночі першим можливим рейсом в Україну вилетів на Харків. "Ще вб’ють" - думаю. Я був впізнаваний, а наша людина залишилася. Його просто заблокували. Провідники потяга "Баку – Київ" були попереджені, що мають вантажити речі. Проте минув тиждень, а ніхто не вантажиться.

Виявилося, що чоловік не може вийти з будинку, за ним встановлене цілодобове стеження. Ми сполошилися. На стадіоні "Динамо" в Києві зібралася міліцейська нарада. Одні генерали. Щось треба видумувати. Вирішили, що автівку, на якій мав їхати наш чоловік, вестиме міліцейський полковник з Києва. Не без труднощів, але викрутилися. Якимось чином Шевченка привезли і відразу дали йому в Києві квартиру. Але що з того?

- До запрошення леґіонерів уже в новітній історії ви причетні?

- Звичайно. Інша річ, що багатьох майбутніх зірок, які були у нас на олівці, запросити не вдалося. З різних причин. З моєї ініціативи привезли в "Динамо" бразильців Карлоса Корреа, Майкла. Ми їх знайшли разом з Толею Сучковим. З Сербії привіз Ґорана Ґавранчіча і Мілоша Нінковіча. Та багатьох!

…Знаєте, від чого я отримую задоволення? Від того, що нам свого часу вдалося відродити дитячі змагання "Шкіряний м’яч". Невдовзі виповниться 20 років, відколи я цим проектом займаюся. Зізнаюся, попервах ставився до цієї ідеї скептично. Але президент банку "Аваль" Федір Шпиг був не лише наполегливим, але й переконливим. То він мене в той процес втягнув. У наш час знайти фінансування усе складніше. Фактично, турнір тримається лише на щедрості пана Шпига. Однак бачу задоволених дітей і теж душа радіє. Особливо гарно було, коли ми впродовж двох років проводили фінал в "Артеку". Уявіть: діти з 24-х команд впродовж місяця грають у футбол і відпочивають на Кримському узбережжі!

- Федір Шпиг свого часу був народним депутатом. Вам не пропонував балотуватися?

- Ні. Бо знає, що мене це не цікавить. Я намагаюся бути аполітичним. Так, хочеться ліпшого життя, тому пов’язував надії з майданом. Але що змінилося? Ще гірше стало. Тоді знали, що при владі хапуги і якось з цим мирилися. А зараз крадуть взагалі всі. У мене є певні симпатії, але не хотів би їх розголошувати, щоб не вводити нікого в оману.

Можу сказати, що першим мені піти в депутати запропонував на зорі Незалежності В’ячеслав Чорновіл. В’ячеслав Максимович якось прийшов на футбол. Я сидів поруч з Дмитром Панамарчуком, з яким ми разом працювали в "Спортивній газеті". "Андрію Андрійовичу, ходіть до нас у РУХ, підете у парламент" - запропонував у ході розмови Чорновіл. Відмовився, сказав, що то не моє. Кілька разів відмовлявся й згодом. А міг же як Блоха (Олег Блохін – авт.) бігати з партії в партію і непогано себе в матеріальному плані почувати. Чи як Шева, що з Королевською зв’язався.

- Чорновіл теж гроші пропонував?

- Ви що? То були порядні люди! Ті були ідейними. Подивіться знімки з першого скликання нашого парламенту. Депутати там, грубо кажучи, голі й босі були. То зараз вдягаються за десятки тисяч доларів, їздять на автівках за сотні тисяч і скуповують острови.

- Андрію Андрійовичу, у своїх 80 ви продовжуєте працювати. Виходить, бути пенсіонером у широкому розумінні ви не поспішаєте.

- Не можу. Рух – то життя. Коли людина виходить на пенсію, вона стає ближчою до смерті. Тут, на стадіоні "Динамо" завжди збиралися усі мої друзі. Тут – наше середовище. Працюємо і спілкуємося. Інша річ, що багатьох друзів уже немає серед нас. Раніше був Михайло Михайлович Коман. З ним могли після роботи випити по чарці. Весело було з Андрієм Балем. А зараз усі на автівках, всі за кермом. Так, поруч сидять Олексій Михайличенко, Володя Безсонов, приїжджає Володя Мунтян. Але такої веселої атмосфери, яка панувала у нас раніше, бракує. Зрештою, є як є. навіть якщо почуваюся недобре, пройдуся Маріїнським парком і вже на роботі. Мені сюди недалеко, мешкаю в будинку поруч із готелем "Національний".

Легенди "Динамо" Василь Турянчик, Володимир Веремеєв, Андрій Біба та Володимир Мунтян

Як би там не було, самотнім не почуваюся. Хоча дружини, з якою прожили разом 41 рік, бракує. Її не стало вісім років тому. На щастя, поруч донька і внучка Даринка. Вона зараз моя найбільша радість. Дасть Бог, невдовзі зробить мене прадідусем. А взагалі, життя то спілкування. Як говорив Антуан де Сент-Екзюпері, "найбільша радість для людини – радість людського спілкування". Ось провів дві години з вами, зараз вийду на вулицю, зустрінуся з кимось іще й знову порозмовляємо.

Іван Вербицький, UA-футбол